Тема 11. Культура Київської Русі. Галицько-Волинське князівство

План:

• 1. Суспільно-історичні передумови формування держави східних слов'ян
• 2. Розвиток науки та освіти в добу Київської Русі. Книжкова справа та література
• 3. Містобудування, архітектура та образотворче мистецтво доби Київської Русі
• 4. Культура Галицько-Волинського князівства

1. Суспільно-історичні передумови формування держави східних слов'ян

Уже в середині 60-х років IX ст. у літописах з'являються свідчення про конкретні форми державності східних слов'ян. Першими київськими князями були Аскольд і Дір. Першим князем, який об'єднав під своєю владою східнослов'янські землі і на півночі, і на півдні Русі, був князь Олег. У 882 р. він захопив Київ і фізично знищив місцевих правителів – князів Аскольда і Діра. Після цього було проголошено Київ «матір'ю міст руських», тобто стольним градом усієї Давньоруської держави.

Політичний та соціальний устрій Київської держави. Політичний устрій давньоруської держави в середині X ст. може бути охарактеризований як ранньофеодальна монархія. Київська Русь за часів Олега (882–912) та його племінника Ігоря (912–944) вела успішні війни проти сусідніх держав та кочівників (печенігів, половців). Походи Олега та Ігоря на Візантію завершилися укладенням русько-візантійських договорів, що створювало сприятливі умови для розвитку торгівлі руських купців. За часів Ольги (945–962) зв'язки Русі з Візантією зміцнилися. У 957 р. Ольга відвідала Константинополь, де прийняла християнство, що свідчило про її широкий світогляд. За князювання Святослава (964 –972), сина Ігоря й Ольги, Київська Русь розгромила Хозарський каганат, здобула перемогу над Волзько-Камською Булгарією, утвердилася на Північному Кавказі й у Східному Криму.

Період розквіту Київської Русі (кінець X – перша половина XI ст.) Період розквіту Київської Русі припадає на час князювання Володимира Святославовича і Ярослава Мудрого. Київська Русь характеризувалася високим рівнем культурного розвитку, що було зумовлене розвитком феодальних відносин; становленням давньоруської державності; відокремленням ремесла від сільського господарства; пожвавленням торгівлі; активізацією та розширенням міжнародних контактів; запровадженням християнства та ін. Тісні контакти Київської Русі з передовими країнами Європи, особливо з Візантією, безумовно, вплинули на її культурний розвиток, але роль цього впливу не була вирішальною. Давньоруська культура є своєрідним синтезом місцевих традицій і досягнень сусідніх народів Заходу та Сходу.

2. Розвиток науки та освіти в добу Київської Русі. Книжкова справа та література.

У Київській Русі закріпилася давньоруська писемність, що її впровадили Кирило та Мефодій. Водночас з розвитком писемності виникає інтерес до проблем естетики. Важливішими категоріями естетики є краса, образ, символ, канон. З прийняттям християнства за мистецтвом утверджується визнання пізнавальної та культової функції на протидію сміховій естетиці язичницької доби. Книжкова культура Київської Русі значною мірою носила філософський характер. Мали широке розповсюдження переклади книг з філософії, риторики, граматики. Кирилицею написані всі відомі твори XI ст. (і наступних століть): Остромирове Євангеліє, Ізборники 1073 та 1076 рр., "Слово про Закон та Благодать", Мстиславове Євангеліє, "Повість минулих літ". Ці твори – не єдині пам'ятки, на підставі яких можна скласти уявлення про характер і рівень поширення писемності у Київській Русі.

Піклування про освіту з часу прийняття християнства взяли на себе держава і церква. За Володимира в Києві існує державна школа для дітей з найближчого оточення князя. Створювалися бібліотеки при монастирях і церквах. Ярослав заснував бібліотеку Софії Київської, його син Святослав створив власну княжу бібліотеку. Князь Микола Святоша на книжки витратив свою казну і подарував їх Печерському монастирю. У давньоруських школах навчалося багато видатних літописців, літераторів, богословів, філософів, публіцистів. Серед них літописці Никон Великий, Нестор, Сильвестр, митрополіт-публіцист Іларіон, єпископ Кирил Турівський, митрополіт-ідеаліст Клим Смолятич, Данило Заточник.

Літописання на Русі виникає за часів Аскольда – 60-80 рр. IX ст. ("Літопис Аскольда"). У 1039 р. при Софійському соборі був створений літописний твір, який одержав назву найдавнішого Київського зводу. У 70-80 рр. IX ст. літописання ведеться у Десятинній церкві, Києво-Печерському монастирі, де у 1078 р. ігумен Никон створив самостійний літописний звід. Никон виступив і як редактор зібраних раніше матеріалів, і як автор основного тексту літопису 1039-1078 рр. Літописний звід 1095 р. пов'язаний з діяльністю ігумена Києво-Печерського монастиря Іоанна.

На початку XII ст. у Києво-Печерській лаврі створюється літопис, названий його автором Нестором "Повість минулих літ". Цей твір увібрав увесь досвід історичної писемності попереднього часу і досягнення європейської думки, традиції візантійської культури. У вступі до "Повісті" Нестор подав картину світової історії, показав місце слов'ян і Київської Русі у сучасному йому світі, ствердив ідею взаємозв'язку і взаємозумовленості історії всіх народів, засудив княжі міжусобиці. Окрім Києва літописання велося в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі-Волинському, Володимирі-на-Клязьмі, Ростові.

У XII-XIII ст. з'являються нові форми історичних творів: сказання, сімейні хроніки, воєнні повісті, життєписи князів. Характерна особливість літописання епохи феодальної роздробленості – його вузько-земельна приуроченість. Кругозір літописців не поширювався за межі окремих князівств. Виняток становить київське літописання, яке і в цей час зберігало загальноруський характер. Поряд з історичною писемністю на Русі розвивалася оригінальна література:

• агіографічна (житія святих),
• філософько-публіцистична,
• художня.

Підґрунтя літератури становила усна народна творчість:

• епічні й ліричні пісні,
• перекази,
• легенди.

До наших днів дійшло небагато пам'яток літературних творів доби Київської Русі, але й з тих, що збереглися, можна зробити висновок про високий рівень розвитку літератури цього періоду. Серед видатних пам'яток твір митрополита Іларіона "Слово про Закон та Благодать", агіографічні твори Нестора "Читання про життя і погублєніє Бориса і Гліба" та "Житіє Феодосія Печерського", "Повчання" Володимира Мономаха, "Послання" митрополита Клима Смолятича, проповіді й повчання єпископа турівського Кирила, "Слово о полку Ігоревім", "Ізборник".

Наукові знання знаходилися під впливом трактатів Козьми Індикоплова. Він вважав Землю чотирикутником, що омивається океаном і всередині має два моря – Середземне і Каспійське та дві затоки – Перську та Аравійську. За океаном також є земля, що оточена муром, який переходить у небосхил. Автор "Повісті минулих літ" Нестор вбачав Землю інакше. Він перелічив всі країни Європи, Азії, Північної Африки, їхні моря, річки, острови. Описуючи шлях "з варяг у греки", говорить, що з Варязького моря можна приплисти до Риму, а з нього – у Понтійське (Чорне) море, куди впадає Дніпро, а він, в свою чергу, з'єднаний з Варязьким морем системою річок і озер.

Певних успіхів досягла медицина: лікували травами, але робили й хірургічні операції (знахідки пінцетів та спеціальних ножів). В Києві жили два видатних лікарі Агапіт та Вірменин (кінець XI-XII ст.), які були популярні у киян і конкурували між собою.

3. Містобудування, архітектура та образотворче мистецтво доби Київської Русі

Архітектура міст Київської Русі визначалася насамперед дерев'яними спорудами. Шедеврами народного житло-будування були будинки заможних верств населення, так звані "хороми". Вони складалися з комплексу приміщень – "сіни", "істба", "кліть". У великих містах хороми мали два і більше поверхи.

Вихід Київської Русі на міжнародну арену, знайомство з візантійською культурою та запровадження християнства зумовили виникнення монументальної кам'яної архітектури. З нею князі асоціювали і державну могутність, і власну велич, – вони мали жити в палацах, не гірших за візантійські, і храми не повинні були ні в чому поступатися царградським.

Наприкінці Х – початку XI ст. на Русі склалися необхідні умови для будівництва кам'яних споруд. За Володимира найкращою будівлею вважалась Десятинна церква (996), найдавніший кам'яний храм Русі. Він був витриманий у візантійському стилі. За Ярослава зодчество набирає виразних національних рис (Софійський Собор, 1037).

У другій половині XI ст. культове будівництво розгортається і в інших давньоруських центрах. З 30-х рр. XII ст. культова архітектура пожвавлюється у містах удільних князівств. Кількість храмів зростала, але їхні розміри зменшувалися, архітектура спрощувалася, внутрішнє оздоблення ставало менш вишуканим.

Високого рівня в Київській Русі досягло прикладне мистецтво. Орнаментальними композиціями, що поєднували елементи язичницької та християнської символіки, вкривалися побутові речі, прикраси, зброя, домашня утвар (металеві, керамічні посудини), різьблені кістяні вироби. Ремісники Русі оволоділи технологією склоробства, майолікової кераміки. Цьому сприяло будівництво кам'яних споруд, оздоблених всередині смальтою та керамічними полив'яними плитками.

Важливою частиною давньоруської духовної культури була музика. Широко побутували обрядові пісні, танці, дійства, що пов'язані з язичницькими віруваннями (календарно-землеробський цикл). Існували народні професіонали – скоморохи, актори і музиканти. Вони виступали при княжих дворах, на міських площах.

Все вищевикладене дає підставу зробити висновок про найвищий міжнародний рівень досягнень культури Київської Русі IX-XIII ст. Цей яскравий період розвитку могутньої східнослов'янської держави було перервано монголо-татарською навалою.

Після Константинополя Київ був третім за значенням містом Європи. Особливого розмаху містобудівництво, зокрема у Києві, набуло за часів Ярослава Мудрого, який майже вдесятеро збільшив площу міста порівняно з містом Володимира. Було створено єдину оборонну систему, систему планування, головним елементом якої стала вулиця, що веде від Софійських воріт до ансамблю Святої Софії. Композиційною домінантою Києва періоду Ярослава був Софійський собор. Він став символом державності, віри та культурним центром.

При Софії Київській було зібрано першу на Русі бібліотеку, працювали школа, майстерня для переписування і перекладів книг. Храм Софії – одна з перших кам'яних будівель; решта міста була дерев'яною. Щоправда, окремі будинки обмазувалися глиною та розфарбовувалися під кам'яну кладку.

Київ – не тільки верхнє місто. Визначна роль належала Подолу, торговельному і ремісничому району. Тут була зручна природна гавань у гирлі Почайни, біля неї базар, де торгували купці з різних країн: греки, хозари, євреї, поляки, німці, чехи та ін. Вони пропонували хутро, тканини, прянощі, дорогоцінне каміння, паволоки золототкані, оксамити тощо.

Після смерті Володимира у 1015 р. розпочалася боротьба між його 12 синами, головним героєм якої став Ярослав. Під час правління Ярослава (1019—1054), прозваного за свою освіченість та любов до книг Мудрим, Київська Русь досягла зеніту свого розквіту. Ярослав був продовжувачем політики Володимира Великого. Об'єднавши всю Русь, він уникав загарбницьких війн, а основну увагу зосередив на внутрішньополітичному розвитку країни. Використовуючи в зовнішній політиці «шлюбну дипломатію», Ярослав Мудрий поріднився з багатьма могутніми дворами тодішньої Європи, видавши заміж своїх дочок за європейських монархів. Велику увагу Ярослав приділяв організації внутріполітичного життя. Красномовним доказом його прагнень до державного благоустрою є збірник законів «Руська правда». У цей період утворилась одна з наймогутніших держав тодішньої Європи, держава, яка відповідала найвищим зразкам тогочасної цивілізації.

4. Культура Галицько-Волинського князівства. Галицько-Волинська держава (Русь) стала наступницею Київської держави після її спустошення ордою у ХІІІ ст., наступницею не лише в політичному, а й культурному відношенні. М. Грушевський визнав, що "протягом кількох століть вона залишалася головним резервуаром української державності й культури, виробленої київською добою". Відкритість до світу сприяла вихованню толерантності, релігійної терпимості, здатності сприймати новації, що зумовило динаміку культури. Ці чинники засвідчують формування у Галицько-Волинській державі європейського, динамічного типу культури. Належність до європейської культури, водночас вкоріненість у культуру давньоруську, що засвідчують численні пам'ятки минулого, нині служить аргументом у суперечках науковців про можливе віднесення земель колишнього Галицько-Волинського князівства до Польщі.

Навколо поселень простягалися орні землі, пасовища, ліси з бортями (медозборами). На шляхах можливих нападів споруджувались замки-фортеці типу Тустані. Згодом на їх місцях почали виникати й міста, побудовані за середньовічною європейською традицією: центром міста був "град" – замок, оточений валом і ровом з водою.

Поза тим, що кожне місто було фортецею, архітектурною домінантою багатьох міст, як і міст середньовічної Європи, були замки і храми. Перші храми, подібно до Києва, у галицьких містах були дерев'яними. У Галицько-Волинських містах храми були двох типів – три- і п'ятизрубні. Куполи, які увінчували храми, іноді сягали 40-метрової висоти, вони були відкриті, їх прикрашали розписами, що надавало храмам особливої урочистості. Галицька архітектурна школа відома ще від ХІІ ст.

Для архітектури Галича характерна білокам'яна кладка з місцевого вапняку. З каменю будували стіни, склепіння та інші конструкції. Широко застосовувалися різьблені портали, колони з різьбленими капітелями, облямування вікон скульптури з місцевого сірого вапняку. У типах споруд та у характері кам'яного різьблення можна простежити вплив романської архітектури з сусідніх країн – Угорщини, Польщі, Моравії, з якими культурні контакти Галича були особливо міцні. Ці впливи позначилися і на застосуванні кольорових вітражів у інтер'єрах. Вплив Київської традиції особливо позначився на архітектурі Володимира – Успенський собор (Мстиславів) 1160 р. нагадує Кирилівську церкву в Києві, як стверджують дослідники.

Популярними були художня обробка дерева, інкрустація, інтарсія, різні види різьблення, художнє ливарництво, ювелірне мистецтво. Розповсюджене було гончарство, будівельна кераміка, ткацтво, килимарство і обробіток шкіри, прикрашання нею одягу. Є згадки у пам'ятках про плетіння і в'язання, вишивання, навіть золото швейництво.

Широко представлений іконопис на зразок візантійського, книжкова мініатюра – графіка (Добриловське Євангеліє датоване 1164 р.). Мистецтвознавці виділяють риси чисто місцевого іконопису, що відрізняють його від давньоруського Княжої доби: ікони позначені відходом від плоского зображення святих, помітне прагнення до об'ємного зображення лику і постаті. Літописи повідомляють, що собор у Володимирі-Волинському був розписаний фресками (1160 р.), донині вони не збереглися. Розвиток фрескового живопису демонструє Вірменська церква у Львові. Різьблення по каменю прикрашало і храми, і світські будівлі. Зберігся рельєф у селі Крилосі, який колись прикрашав церкву Успіння Богородиці. Фігури досить об'ємні, нагадують скульптуру. Рельєф із Крилоса зображає дракона, що тримає у пащі пишну гілку дерева. Багата різьба з мармуру прикрашала собор у Холмі. Найхарактернішою скульптурною пам'яткою Галицько-Волинської Русі є оздоблення в романському стилі порталу церкви св. Пантелеймона в Галичі. Довкола порталу розміщено багато пілястрів та колон, на капітелях яких простягається характерний для романського стилю фриз із акантового листя. 4. Освіта й писемність зберігала традицію Київської Русі.

Основний документ – Галицько-Волинський літопис написаний кириличним письмом, у його тексті знаходимо слова, запозичені з угорської, німецької, литовської мов. Знайдені листи князів і міщан, писані латиною. Поряд із руською мовою, яка була основною мовою спілкування, населення добре володіло кількома іноземними мовами, що засвідчує високий рівень освіченості. Про грамотність ремісників свідчать клейма на гончарних виробах, свинцевих пломбах, що були товарними знаками, а також на побутових речах – пряслицях, кістяних ручках ножів. Знайдено бронзові писала – стилоси, що застосовувались у тамтешніх школах для навчання письма на вощених табличках. Було розповсюджене вивчення іноземних мов, математики, відомостей з географії та історії.

Рекомендована література і джерела:

• Знойко О. П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.
• Історія світової культури: Навч. посібник / кер. авт. колективу Л. Т. Левчук. – К.: Либідь, 1993. – 320 c.
• Історія української культури / за ред. І. Крип'якевича. – К.: Либідь, 1994. – 656 с.
• Культурологія: Навчально-методичний посібник / Війтович Г. В. – НМЦ, 2008. – С. 167–188
• Климова Л. Художня культура. (Художня культура України) : електронна книга / Режим доступу : https://portfel.info/pidruchnyky/10-klas/khudozhnja-kultura-10/klimova-2010-rik/ (останній перегляд 12.01. 23)