Тема 10. Історія, джерела та основні етапи розвитку культури України

План:

1.Особливості духовної культури українського етносу

2. Періодизація української культури

3. Традиційна матеріальна і духовна культура українського народу

1. Особливості духовної культури українського етносу

Українська культура формувалася у плідному діалозі з багатьма культурами:

• європейськими та азіатськими;
• осілими і кочовими;
• розвиненими і варварськими,

творчо освоюючи і використовуючи їх надбання на власному етнокультурному ґрунті. Цей творчий діалог культур, їх розвиток відбувався за допомогою носіїв цих культур – певної людської спільноти, а саме етносу. Український етнос є носієм своєї самобутньої культури. Етнос з грецької мови буквально означає народ.

Етнос – це стійка природна й історично сформована на певній території динамічна людська спільнота, яка має власну назву й усвідомлення своєї єдності, відрізняється від інших утворень стійкими своєрідними рисами культури, способом життя, етнічними стереотипами. Представники етносу характеризуються зовнішнім виглядом і конституцією, психологічними особливостями, світосприйняттям, єдиними традиціями і звичаями, релігією, проживанням на одній території, мовою.

Етногенез – це сукупність історичних, біологічних, соціальних, культурних процесів, що виявляються при функціонуванні етносів від початку їх виникнення, на основі раніше існуючих компонентів, до складання обличчя етнічних спільнот та їх зникнення; це процес виникнення і становлення певної групи як етносу.

Зрозуміти, що скріплює народ в єдине ціле, можна тільки розглядаючи його в процесі історичного розвитку. Історичний підхід виявляє необхідність розвести два поняття: народ як етнічну (етногенетичну) спільність і народ як етносоціальну спільноту. Тут етнічна культура – вихідний базис національної культури, джерело народної мови, що в національній культурі стає літературною мовою.

Етнічна культура – це культура людей, пов'язаних між собою спільністю історичного походження і територією проживання.

Від традицій етнічної культури, що формуються століттями, багато в чому залежить своєрідність і неповторність національної культури. Характерні риси етнічної культури – консерватизм, наступність, орієнтація на збереження «коренів».

Національна культура – синтез культур різних класів, соціальних верств і груп суспільства.

Асиміляція – процес розчинення самостійного етносу або його частин в середовищі іншого, як правило, більшого етносу.

Заселення українських земель почалося з півночі, з Карпат. Сюди на південні схили гір прийшли дреговичі. Землі на схід від Дніпра, басейни річок Сожу і Десни заселялися радимичами і в'ятичами. На річку Рось прийшли поляни з Польщі та асимілювалися з місцевим іраномовним населенням. На південь від р. Прип'ять слов'яни поселилися з балтами й асимілювали їх. На лівобережжі Дніпра розселилися сівери, які мають коріння іранського походження. Прикарпаття заселяється білими хорватами, які були предками іраноязичницьких степовиків Приазов'я, галами. У басейні Сіверського Дінця селяться алани, у причорноморських степах – печеніги і половці, а південні степи Україні заселяються тиверцями. Літописи свідчить про те, що племена слов'ян у Х–ХІ століттях мають не тільки чіткі межі свого проживання, а й звичаї, психіку, культуру.

2. Періодизація української культури.

І етап – до ХІІ ст. Це період заселення слов'янськими племенами території Україні. У ІХ–Х ст. йде процес консолідації їх і утворення єдиного культурного простору, а також формування східнослов'янського етносу, який отримав назву давньоруського народу.

ІІ етап – ХІІ-ХІІІ ст. Це період формування української народності. Територія, на якій відбувався процес зародження українського етносу, – це землі князівств Київського, Переяславського і Чернігово-Сіверського.

ІІІ етап – ХІУ – середина ХУІІ ст. Це процес розвитку та консолідації української народності. Приєднуються нові території: Наддніпрянщина, Слобожанщина, Запоріжжя. Центром консолідації української народності стає Запорізька Січ в особі українського козацтва.

ІV етап – середина ХУІІ – середина ХІХ ст. Період завершення формування української народності. Завершується процес формування української етнічної території. У ХІХ ст. відбувається об'єднання більшості українських земель, розширення єдиного ринку, що сприяє формуванню передумов виникнення української нації. Український народ об'єднується на основі зміцнення культурно-політичних, соціально-економічних, психологічних зв'язків між людьми.

V етап – ІІ половина ХІХ – ХХ ст. Це період формування та досягнення рівня утворення української нації.

VІ етап – кінець ХХ – ХХІ ст. Провідна тенденція цього періоду – консолідація нації, зростання національної самосвідомості, зближення основних рис культури і побуту різних регіонів на основі національних традицій, згладжування відмінностей між регіональними діалектами, широко використовується літературна українська мова.

Генезис українського етносу – тривалий процес, який тільки в 90-ті рр. ХХ ст. завершився утворенням української нації.

Будь-який етнос, в тому числі й український, у процесі свого буття створює духовну культуру. Духовна культура – це одна з трьох складових культури: матеріальної, духовної і соціальної. До сфери духовної культури в тій чи іншій мірі належать такі галузі, як релігія, мистецтво, філософія, наука, мораль, право, політика.

Духовну культуру народу утворюють норми, правила, еталони, моделі, норми поведінки, закони, цінності, ритуали, символи, міфи, знання, ідеї, звичаї, мова. Це його мрії і надії, світоглядні орієнтири і вірування, етичні й естетичні погляди, це світ відносин і традицій, який втілюється в релігії, моралі, художній творчості народу, його філософських роздумах і політико-правових відносинах. Вона є результатом діяльності людей, але творіння не їх рук, а розуму. Нематеріальні об'єкти не можна побачити, відчути, почути, вони існують у свідомості і підтримуються людським спілкуванням. Будь-який об'єкт нематеріальної культури має свій матеріальний носій. Знання реалізуються через книги, а звичаї та ритуали – за допомогою невербальних і вербальних засобів спілкування. Ще давні греки сформували класичну тріаду духовної культури людства: істина – добро – краса.

Духовність – внутрішнє психічне життя людини, її моральний світ. Національна свідомість і національна культура – невід'ємні ознаки духовності народу.

Тому якщо говорити про духовний світ етносу, про його духовну культуру, то, перш за все, необхідно говорити про його складові, які включають світогляд, національний характер, менталітет, людський ідеал.

Світогляд – система узагальнених знань про світ у цілому, про місце в ньому людини, про її ставлення до світу. Світогляд українського народу – це не одномоментний акт, це складна система, яка містить архаїчні (або індоєвропейські), давньослов'янські та християнські уявлення.

Архаїчні світоглядні уявлення українців сягають своїм корінням в індоєвропейську стародавність, індоєвропейську міфологію, бо до приходу слов'ян на територію Україну, в результаті «великого переселення» народів, тут жили племена ірано-язичницького походження.

Космологічні погляди древніх слов'ян ґрунтуються на тому, що ці племена були землеробськими. На відміну від кочових племен, у них переважала потрійна класифікація світу – вертикаль, що розподіляла світ на три рівні: над Землею, на Землі, під Землею, яка доповнювалася домінуванням символу кола, як засобу відокремлення свого, освоєного світу від світу чужого, дикого, небезпечного. Існує гіпотеза, що в праслов'янську епоху поселення будувалися по колу (трипільська культура). У всіх слов'ян зафіксований звичай оборювання поселення магічним колом для боротьби з епідеміями і злом: магічне обгородження чи оборювання по колу як засіб відмежування від зла.

Поділ світу на чотири сторони у слов'ян відбився в спорудженні житла, що також має відтворювати космічний акт організації творення. На території України ранні слов'янські землянки за планом – чотирикутні, орієнтовані по сторонах світу або стінами, або кутами.

Давньослов'янські світоглядні уявлення були виключно язичницькими.

Язичництво – це релігійна форма освоєння світу; традиційне позначення нетеїстичних релігій за їх протилежністю до теїзму – це політеїстична релігія. Основою язичницького світогляду були культи. Їх можна простежити за етапами розвитку язичницької культури.

Етапи формування українського етносу

На першому етапі розвитку язичницької культури обожнювали сили природи – культ природи. Природу населяли духи, яких необхідно було умилостивити, щоб вони не шкодили людині, допомагали вижити. Слов'яни поклонялися Матері-Землі, досить розвинені були водяні культи, бо воду вважали стихією, з якої утворився світ. Слов'яни населяли її різними божествами – русалками, водяними, присвячували їм свята. Шанували ліси і гаї: їх уважали оселями богів. Оскільки слов'яни думали, що їхній родовід походить від богів, то вони поклонялися богу сонця – Дажбогу, богу вітру – Стрибогу. Підтвердженням цьому є «Слово про похід Ігорів», де давньоруський народ назвали «Даждьбоговими онуками» https://litopys.org.ua/slovo67/sl40.htm

На другому етапі розвитку язичницької культури домінує культ предків і культ землі й родючості, тому шанували Рода – творця Всесвіту і Рожаниць – богинь родючості. Слов'яни вірили в потойбічний світ: смерть сприймали не як зникнення, а як перехід у підземний світ, тому трупи спалювали чи ховали в землі. У першому випадку передбачалося, що після смерті жити залишається одна душа, у другому – допускалося, що вони продовжують жити, але в іншому світі.

На третьому етапі розвитку язичницької культури з'являється «Бог богів», віддалений від світу. Це вже істота небесна, глава ієрархії богів. У VІ ст. повелителем Всесвіту визнали бога-громовержця Перуна. Перуна сприймали як бога грози. Божества неба, землі і «білого світу» – Стрибог (бог вітру), Макош (богиня землі і родючості), Дажбог (бог сонця). І додаткові божества – Хорс (божество сонячного світила) і Семаргл (божество насіння, паростків, коренів рослин). Пантеон язичницьких богів формується на основі матеріалістичного уявлення, що підкреслює зв'язок людини з навколишнім середовищем.

Язичництво як світоглядна система широко представлена в усній народній творчості й декоративно-ужитковому мистецтві: символи Сонця, фантастичні звірі, фігури воїнів, стилізовані хвилі. На язичницьких арках роботи майстра Костянтина в ХІІ ст. відтворені три позиції руху Сонця по небосхилу: схід, зеніт, захід, тому на рівні землі розміщена язичницька фігурка бога рослин Семаргла, а внизу – велика голова ящірки (символ підземного світу). Такою бачили модель світобудови наші предки. Світогляд слов'ян формувався під впливом язичницької обрядовості.

Язичницька обрядовість – це організована, упорядкована система магічний дій, практична мета яких в тому, щоб впливати на навколишню природу, примусити її служити людини. Поклоніння богам супроводжувалося впливом на психіку. Язичницька обрядовість включала й різні обереги, амулети, що давало владу над природою й оберігало від лиха і небезпек.

Прийняття християнства в Київській Русі вплинуло на світогляд давніх слов'ян. Християнство порушило цілісне сприйняття людини, яку трактувало як дихотомну істоту, розділену на душу і тіло, де тіло тлінне і є темницею для душі, яка виступає домінантою в цій ієрархії. Звідси головна мета людини – звільнити душу від тіла шляхом його умертвіння за допомогою аскетизму. Така роздвоєність порушувала гармонію людини і суперечила пракультурі предків. Уникнути труднощів світосприйняття допоміг компроміс між язичництво і християнством.

Важливою складовою духовного світу етносу є його національний характер.

Національний характер – це специфічний склад душевного ладу нації, що проявляється в тому чи тому рівні емоційного прояву, в громадських манерах, звичках, складі розуму; це зовнішній прояв особливостей духовних основ нації, її ставлення до себе, до інших народів, природи, держави, влади. Важливим елементом духовного світу етносу вважають і людський ідеал.

Людський ідеал – це зразок, щось досконале, це вища мета прагнень; це формування певного типу людини на основі історії і цінностей етнокультури.

Ідеал української людини виражається в гостинності, ввічливості, релігійності, мужності, чесності, шанобливому ставленні до жінки і старших. Цей ідеал створювався упродовж усього історичного розвитку українського народу й обумовлений тими обставинами, які були пов'язані з відкриттям самоцінного, очевидного й необхідного сенсу власного існування народу. Крім того, важливим елементом духовного світу етносу є його менталітет.

Менталітет (від латинського mens – розум, спосіб мислення, душевний склад) – глибинний рівень самосвідомості спільноти, на якому формуються характерні тільки їй способи сприйняття світу, особливі форми мислення і поведінки; це також внутрішній код людини, спільноти, який обумовлює спосіб мислення, алгоритм світосприйняття та поведінки.

Архетип (із грецької аrche – початок і tуpos – тип) – універсальний образ або символ, національної свідомості, який міститься в колективному несвідомому і визначає певні почуття чи певний типу мислення, проявляються через стереотипи поведінки, осмислене ставлення до дійсності.

Ментальність українців характеризується наявністю таких архетипів:

• архетип Матері – для українця є втіленням Землі, України, Жінки, Богородиці і тому виступає основою шанобливого ставлення до жінки, визнання її провідної ролі в суспільстві і в сім'ї;
• архетип рівності синів і дочок своєї Матері-батьківщини зумовив відсутність пріоритету старшинства;
• архетип особистої свободи – відкидання нав'язаних авторитетів, посилення прагнення індивіда відмежуватися від суспільства, орієнтація на власні сили, на власну ініціативу;
• архетип домінування минулого над майбутнім – звернення до минулого як до зразка;
• архетип долі – забезпечення впевненості в тому, що в світі буде відбуватися все так, як має бути;
• архетип обрядовості – орієнтація на традиції, які забезпечують комфорт, не вимагають творчості.

Національна свідомість – усвідомлення народом своєї спільності, національної своєрідності; по відношенню до окремої людини – усвідомлення нею належності до певного народу, його культури, мови, усвідомлення свого місця і ролі у світовій цивілізації.

Мова є душею нації. Науковими дослідженнями встановлено, що українська мова є однією з найдавніших і наймелодійніших (посідає третє місце після італійської та грузинського). З великою впевненістю можна сказати, що цивілізація на Землі зародилася на українських родючих землях, оскільки на території України були сприятливі екологічні умови для її розвитку. Тому і мова тут шліфувалася тисячоліттями у процесі безперервної боротьби наших предків за виживання і постійного перемішування різномовних народів.

Українська мова – одна зі слов'янських мов, що входять до індоєвропейської мовної системи. Свій базовий лексичний фонд вона успадкувала від праслов'янської мови, який датується ХVІІ ст. до н. е. З кінця І тис. до н.е. і майже до ІІІ–ІV ст. н. е. відбуваються зміни в праслов'янській мовній системі: еволюціонує граматична будова, змінюється фонетична система, йде диференціація на діалекти, а з V ст. н.е. починається новий етап в розвитку праслов'янської мови у зв'язку з «великим переселенням» слов'янських народів. Усі національні меншини на території України повинні усвідомлювати об'єктивну необхідність збереження духовності свого етносу, особливо мови мови корінного народу. Агресивна мовна політика, як і інші методи поневолення народів, безперспективна, оскільки стримує економічний і соціальний розвиток не тільки жертв агресії, а й самих агресорів. Разом із тим треба усвідомлювати, що мова є душею нації: вона, як і сама нація, має розвиватися й удосконалюватися.

Рекомендована література:

1. Культурологія: Навчально-методичний посібник / Війтович Г. В. – НМЦ, 2008. – С. 161–188.

2. Українська мова у XX сторіччі: Історія лінгвоциду / за ред. Л. Масенко. – К.: Просвіта, 2005. – 399 .c