Тема 12. Культура українського народу другої половини XVII – XVIII ст. Українське бароко.

План:

1. Особливості української культури ХVІІ століття

2. Школи Запорізької Січі – продовжувачі традицій братських шкіл

3. Українська культура епохи Просвітництва

1. Особливості української культури ХVІІ століття

Культуру України ХVІІ ст. часто називають культурою бароко. Ця епоха була періодом розквіту мистецтва України і культури водночас. Бароко, крім мистецтва, охоплює світогляд, особливі зовнішні форми повсякденного буття, приносить нове розуміння світу як суперечливого, трагічного, динамічного явища. З'являється нове трактування людини, її місця у світі.

Українська культура ХVІІ ст. позначена духом лицарства. У відомому ідеологічному документі того часу «Протестації» (1621), висловлювалася думка про те, що стародавнє лицарство не зникло з розпадом Київської Русі, а трансформувалося у козацтво. Автори документа писали про запорожців як про членів старовинного рицарського ордена, що мав свою суверенну територію, свій адміністративний лад і навіть власну дипломатію. Про лицарство запорожців свідчить також поєднання в їхньому світогляді військових і чернечих рис. Вони цінували досконале володіння зброєю і зневажали розкоші і комфорт, культ дружби і побратимства поєднувався в їхній свідомості з християнською ідеєю самопожертви заради ближнього. Запорізька Січ, ставши колективним членом Київського братства, взяла активну участь в житті і діяльності київської братської школи, опікуном якої став П. Сагайдачний. Таким чином, запорозькі козаки поставили зброю на захист культури та освіти.

2. Школи Запорізької Січі. У 1754 р. з ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича була створена школа писарів військових канцелярій, що проіснувала майже 15 років. У Запорізькій Січі існувала найкраща у Східній Європі школа вокальної музики і церковного співу. Учні цієї школи вивчали мистецтво партесного співу, також у школі готували читців і співців для православних церков всієї Східної Європи (партесний спів – стиль багатоголосого хорового співу без інструментального супроводу; кількість голосів від 3 до 12, (іноді 24 і навіть 28).

Школи Запорізької Січі продовжували традиції братських шкіл. Навчання у січових школах провадилося українською мовою й обов'язково поєднувалося з вихованням. Діяльність цих шкіл – важливий етап у становленні національної системи освіти.

У духовній культурі козацтва високого рівня досягло хорове мистецтво. Протягом багатовікової національно-визвольної боротьби український народ, крім пісень, створював думи – героїчну, драматичну, сповнену глибоким ліризмом поезію. Думи мали своєрідну художню форму, їх створювали кобзарі і виконували під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри, типового козацького музичного інструмента.

Кобзарство – своєрідне явище української народної культури, видатне досягнення мистецтва запорозького козацтва. Микола Гоголь називав кобзарів захисниками бойової слави українського народу, поетами і літописцями України.

Особливо популярними в козацькому середовищі були танці. Найулюбленішим із них був гопак, який виконували тільки чоловіки. В основі танцю лежала імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували всі свої вміння та фізичну підготовку. Танці виконували в супроводі бандури та інших музичних інструментів.

Образ козака – ідеал людини, в якому відбилася вся складна українська історія: прагнення до миру, людяності і нескінченні війни в ім'я віри і свободи. Козацтво – неповторний людський світ, властивий тільки українській культурі.

Одним із головних дослідників козацтва в ХІХ ст. був Дмитро Яворницький, який уважав, що романтична складність козацької душі пояснюється самим способом життя запорозького козацтва: живучи в Січі без сім'ї, постійно дивлячись в очі смерті, козак дивився на все безтурботно, прагнув отримувати всі можливі радості життя. З іншої сторони, туга за далекою батьківщиною, думки про майбутню безпорадну старість не раз змушували козака серйозно розмірковувати про життя.

Іноді художники бароко свідомо поетизували козаків, тому на портретах того часу козаки не схожі на відважних вояків, якими вони були насправді. Зображені красиві, сильні, мужні, але чимось засмучені люди нагадують швидше філософів і поетів, ніж гетьманів і полковників.

Образ лицаря-філософа, створений українською культурою ХVІІ ст., не був тільки поетичним перебільшенням: козацтво являло собою значну культурну силу. М. С. Грушевський, видатний український історик і політичний діяч, уважав, що це був безпрецедентний в історії факт напруженого духовного життя величезного військового з'єднання, що дав могутній імпульс розвитку національної української культури.

Українське бароко ХVІІ ст. не випадково називають «козацьким». Будучи провідною суспільно-політичною силою, козацтво виступило творцем самобутніх художніх цінностей.

З'явилися церкви незвичайної краси. В архітектурі українського барокового стилю виділяють три етапи:

• ранній (др. половина ХVІІ – початок ХVІІІ ст.);
• зрілий (1720 – 1750 );
• завершальний ( др.половина ХVІІІ ст.).

Особливістю раннього етапу українського бароко була складна композиція об'ємів архітектурних споруд. Другий етап розвитку архітектури в стилі українського бароко характеризується посиленням експресії, мальовничості, декоративної узорчастості. Третьому етапу у розвитку українського бароко властива елегантність архітектурних форм, стриманість декору, рафінована архітектурна композиція, щедре використання монументально-декоративної скульптури.

Типовий собор «козацького» бароко – п'яти купольний храм у формі хреста. Такий тип храму був характерним для дерев'яного народного будівництва. Козаки будували храми з каменю й оздоблювали великою кількістю пластичних прикрас. Перша відома барокова споруда в Україні – собор козацького полку в м. Ніжині Чернігівської області, побудований у 1668 р.

Декоративність української архітектури більш виразно проявилася в так званому «килимовому стилі» ХVІІ – ХVІІІ ст., його типовим зразком є дзвіниця Софійського собору, стіни якої повністю вкриті орнаментами і символічними зображеннями.

У живописі вплив бароко відчувається пізніше і поєднується з досягненнями реалістичного європейського мистецтва, передусім нідерландського. Надзвичайної пишноти досягають розписи церковних іконостасів, на іконах часто зображують український побут, видатних політичних і громадських діячів. Популярним в Україні стає типовий для бароко парадний портрет, який поєднав елементи реалізму з барокової пишнотою й урочистістю. Справжній герой українського барокового живопису – не гордий переможець чи улюбленець долі, а людина, що зуміла перемогти в собі людські вади і вищитися над ними. В українському живописі ХVІІ – ХVІІІ ст., створеному на замовлення української шляхти, що походить з козацької старшини, передана туга за недосяжною ідеальною гармонією на землі. Подібні відчуття викликають й українські барокові ікони, які втілюють радість повноти земного життя, але за життєствердними барвами ікони прихована розгубленість перед складністю тих духовних проблем, які доводилося людині розв'язувати на її життєвому шляху.

Українська барокова література теж значною мірою відрізняється від західноєвропейської. У літератури цього періоду релігійні, духовні елементи переважають світські, причому не стільки за формою, скільки за змістом; у ній немає типових для бароко природознавчих трактатів; вона характеризується анонімністю й, на відміну від західноєвропейської літератури, обмеженістю жанрів.

Початок бароко в літературі пов'язаний з ім'ям Мелетія Смотрицького (бл. 1578 – 1633) і створенням Київської школи.

Українська поезія епохи бароко представлена різноманітними жанрами, має стійку «силабічну» (від слова sillabe – «стиль») форму. Найбільш розмаїтими були релігійні, духовні вірші – від урочистого гімну або оди до гротескної напів- пародійних пісень. Світська поезія зверталася до тем любовної лірики, політичних подій, прославляла національних героїв – гетьманів і кошових отаманів. Іноді вірші писали у вигляді якоїсь фігури: хреста, півмісяця та ін. З-поміж поетів бароко називають Кирила Ставровецького, Стефана Яворського, Івана Величковського.

Український театр ХVІІ – ХVІІІ ст. традиційно називають театром «козацького» бароко. Центром розвитку театрального життя в Україні в цей час була Києво-Могилянська академія, вистави грали студенти, а п'єси писали професори Академії, що дали початок новому театральному жанру – трагікомедії, який теоретично обґрунтував Феофан Прокопович, що став реформатором українського барокового театру.

Досягнення культури українського бароко обумовлені історичним буттям українського народу в період Нового часу. Вивчення культурних здобутків українського народу дає уявлення про національну філософії життя, яка виявляє прихований вплив і на сучасну людину. Традиції, пройняті духом лицарства запорозьких козаків, виступають животворящими джерелами формування свідомості, психіки і ментальності особистості майбутнього українського інтелігента.

3. Українська культура епохи Просвітництва. Епоха Просвітництва в Україні – це час активного засвоєння й осмислення багатовікових досягнень західноєвропейської культури. Цей процес відбувається на тлі складного соціально-економічного і політичного життя України.

На культурне життя України значно вплинула мала колонізація нових земель. Особливо активно йшла колонізація Поділля. У середині ХVІІІ ст. посилилася колонізація степового Півдня (Новоросія), освоювали нові землі, будували нові міста і села. Центром розвитку науки і культури ХVІІІ ст. була Києво-Могилянська академія, що залишалася до кінця століття світським університетом гуманітарного профілю з латинською мовою навчання. В Україні були створені і діяли колегіуми – Чернігівський, Переяславський, Харківський, які також стали місцевими центрами розвитку культури і науки.

Курс філософії, який викладали у Києво-Могилянській академії складався з трьох частин: 1) логіки, або розумної філософії, що розглядала загальні закони і форми людського мислення; 2) фізики, або природної філософії; 3) метафізики.

Навколо Києво-Могилянської академії об'єдналися видатні учені того часу: Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Феодосій Сафанович, Араней Сатановський, Варлаам Ясинський, Симеон Полоцький, Єпіфаній Славинецький. Своєю науково-просвітницькою діяльністю вони сприяли розвитку духовної культури українського народу. Деякі сучасні дослідники вважають, що видатний твір «Синопсис» (1674) – короткий нарис історії України та Росії від найдавніших часів до останньої чверті ХVІІ ст., що став популярним і використовувався тривалий час як офіційний підручник, – створив Інокентій Гізель. «Синопсис» був перекладений латинською і грецькою мовами і набув значного поширення за кордоном.

Видатним випускником Києво-Могилянської академії був Григорій Сковорода (1722–1794), який заснував етико-гуманістичний напрям у просвітницькій філософії. У центрі філософії Сковороди була людина, її внутрішній духовний світ, етико-гуманістичні проблеми. Для філософії Сковороди характерний пантеїзм, кардоцентризм, тому філософію Сковороди називають «філософією серця».

У західно-українських землях важливим центром освіти і науки був Львівський університет, відкритий у 1661 р. В університеті діяли чотири факультети: філософський, теологічний, юридичний і медичний. Викладання велося на латині. Із встановленням у Галичині австрійського панування (1772) в університеті був створений Український інститут, діяльність якого влада суворо регламентувала. У 1787 р. ввели викладання української мови, але всі дисципліни викладали тільки німецькою чи польською мовами, що значно ускладнювало навчання в університеті українців.

ХVІІІ ст. – час становлення і початку розвитку наук в Україні. Найбільш активно розвивається історична наука, з'являється новий вид літописів – козацький літопис: «Літопис Самовидця», Г. Грабянки і С. Величка. Крім історії, українські вчені досліджували проблеми астрономії, математики, географії, медицини.

У поширенні знань і досягнень культури в Україні важливу роль продовжувало відігравати книгодрукування. У ХVІІІ ст. в Україні функціонувало 13 друкарень, провідною з-поміж них була друкарня Києво-Печерської Лаври. Важливою подією в історії видавничої справи стало введення цивільного шрифту, що сприяло збільшенню публікацій офіційних документів і світських видань. Перша в Україні друкарня із цивільним шрифтом була відкрита в 1764 р. в Єлисаветграді, а потім – у Києві, Харкові, Катеринославі, Миколаєві, Чернігові, Житомирі, Кам'янці-Подільському, Бердичеві. Уведення шрифту в книгодрукування різко розмежувало церковну і світську літературу. Кирилицею друкували тільки церковні книги, а «гражданкою» – світські. Такий поділ звільнило світську літературу від впливу церкви і сприяв розвитку народної літератури й мови.

Українське архітектурне мистецтво ХVІІІ ст., як і раніше, перебувало під впливом бароко. Дослідники виділяють два типи храмів ХVІІІ ст.:

1) типово бароковий; 2) хрестовий. Типово барокові споруди будують архітектори західного походження: Бернард Меретин, Готфрід Борман. З українських архітекторів барокової архітектури найбільш відомі Іван Григорович-Барський (1713 – 1785) і Степан Ковнір (1695 – 1786).

Активно розвивалося театральне мистецтво, яке продовжувало традиції європейського Просвітництва. Поряд із вертепом і шкільною драмою з'явилися інтермедії (короткі одноактні вистави), виконувані між частинами шкільної драми. Вони зображували сцени з життя селян, козаків, міщан. Мова акторів насичена прислів'ями і приказками, орієнтована на глядача з народу.

У другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. розвивається ляльковий театр-вертеп. Вертепна драма ділиться на дві частини: перша частина – це традиційна різдвяна драма (легенда про народження Христа), а друга – світського характеру – побутові сцени гумористичного змісту.

У ХVІІІ ст. українські магнати створювали театри, акторами в яких були кріпаки. Кріпосні трупи ставили вистави російською й українською мовами, їхній репертуар складався з оперних і балетних вистав.

Зародження професійного театру припадає на кінець ХVІІІ ст. Першим таким театром став Харківський театр, створений у 1798 р.

Під впливом театрального мистецтва розвивається музика. Музична культура України ХVІІІ ст., з одного боку, продовжувала традиції сакральної, церковної музики, а з іншого, – розвивала світську музику. У Києво-Могилянській академії діяв студентський хор, великий інструментальний оркестр, який виконував духовні і світські твори, італійську вокальну музику.

Для підготовки освічених професійних музикантів у 1783 р. у місті Глухові була створена спеціальна музична школа, яка підготувала велику кількість музикантів, серед яких і всесвітньо відомий композитор Д. С. Бортнянський (1751–1825). Із його ім'ям пов'язаний новий етап у розвитку професійної класичної музики: він розвинув традиції партесного і народного виконавського стилів, заснував жанр камерної концертної симфонії.

В українській культурі ХVІІ – ХVІІІ ст. були відображені найкращі риси українського національного характеру, прагнення до свободи й соціальної справедливості, розвитку в людині її кращих рис. Гуманістична спрямованість духовної культури українського народу цього періоду свідчить про прагнення до формування й поширення загальнолюдських культурних цінностей як ідеалу відносин між людьми. Особливо яскраво ці тенденції виявилися в період українського національно-культурного відродження кінця ХVІІІ – початку ХХ століть.

Рекомендована література і джерела:

1. Культурологія: Навчально-методичний посібник / Війтович Г. В. – НМЦ, 2008. – С. 189–198

2. Бароко в архітектурі України : відео /Режим доступу:

https://www.youtube.com/watch?v=6nY4fRY7omo (останній перегляд 12.01 22)

3.Перелік пам'яток архітектури та образотворчого мистецтва / Режим доступу:

https://istzno.dp.ua/news/perelik-pamyatok-arhitekturi-ta-obra-/(останній перегляд 30.01. 23)