Ми школярі й учні усе своє свідоме життя
Усе своє свідоме життя ми залишаємося учнями
День Учителя для нас завжди був очікуваним, адже із початком жовтня пишно зацвітали айстри, жоржини, кручені паничі й чорнобривці. З величезним букетом квітів, які мама рвала у квітнику, проводжаючи до школи, я мандрувала через усе село полем одним, потім, через вибалку другим, обминала яри й старий цвинтар, озираючись із острахом на гущавину, аж, нарешті, вибиралася на шкільний вал. Наша школа за рішенням селян була збудована на території колишнього панського маєтку, тому й садок той, панський, зберігся на не одне покоління, і вали від стародавнього городища (прийде ще час і для його дослідження), і клени, що пишно покривали шкільне подвір'я, створювали для галасливих дітлахів прохолоду й затінок. Взимку привабливим для нас був пологий схил, бо можна було і на ялиновій гілці з нього пролетіти, і на портфелі, який часто потерпав від таких наших витівок.
Історія Шабельнянської школи нічим не відрізняється від історій тисячі таких же шкіл у нашому регіоні. Хоча вона має досить оригінальні сторінки, про які писала у книзі "Під покровом Шабельні" (2021).
Саме із цієї місцини юний Ярослав Івашкевич, добираючись із товаришем у Ситківці до свояка-пана на гостину й заночувавши у покинутому панському маєтку в очікуванні нових коней (бач, втікав пан, розкидавши все в помешканні), побачив сільську церкву, п'ять куполів якої у вранішню пору довершеною досконалістю виблискували на сонці, мов якесь протиставлення суцільному, залишеному панами рейваху. Про все це та дещо інше й повідав нам письменник у своїй автобіографічній повісті "Місяць сходить" (1924), залишивши у літературному слові згадку про Шабельню.
Учителі завжди були мудрими й добрими, сердечними й терплячими, а іноді й змученими та засмученими своїми домашніми клопотами. Проте, ми, учні, мало що знали про ті дорослі клопоти, нам завжди було весело - і на уроках, і на перервах.
(Далі буде)