Тема 14. Українська культура ХVІІІ – ХІХ століть. Національно-культурне відродження в Україні кінця XVIII – початку ХХ ст.

План:

• 1.Соціально-політичні й історичні умови розвитку української культури наприкінці ХVІІІ – ХІХ ст.
• 2.Генезис і періодизація національно-культурного відродження в Україні в XIX ст.
• 3.Головні події і культурні досягнення національно-культурного відродження в Україні в XIX ст.

1. Соціально-політичні та історичні умови розвитку укpaїнcькoї культури наприкінці ХVІІІ – поч. ХІХ ст.

Культура українського народу кінця XVIII – початку ХХ ст. розвивалася в умовах постійних утисків зі сторони Російської й Австрійської імперій. Після ліквідації Гетьманщини (1764) і руйнування 3апорозької Січі (1775), юридичного оформлення кріпосного права на Лівобережжі і Слобожанщині (1783), скасування дії Магдебурзького права (1831) і Литовського статуту (1840) на Правобережжі, Україна фактично перетворилася на безправну колонію Російської імперії. На колоніальному становищі опинилися і західноукраїнські землі, що перебували в складі Австрійської імперії.

Укази російського уряду (указ Петра 1720 р., Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський акт 1876 р.) відкрито забороняли вживання української мови, а це, з однієї сторони, ускладнювало розвиток культури, а з іншої, – підштовхувало народ до об'єднання на боротьбу за свої національні права, сприяло формуванню національної самосвідомості українського народу.

У Києві була організована таємна ложа «Товариство об'єднаних слов'ян». Аналогічні організації існували в Харкові, Житомирі, Кременці й інших містах України. У відповідь на виникнення опозиційного руху російська влада заснувала у 1832 р. в Києві університет святого Володимира, який повинен був стати центром зросійщення і русифікації, але надії уряду не виправдалися, і Київський університет перетворився на центр національно-культурного відродження на Правобережжі.

2. Генезис і періодизація національно-культурного відродження в Україні XIX ст.

Національно-культурне відродження починається тоді, коли народність перетворюється на націю, яка має власну національну літературну мову, що склалися звичаї і традиції, зачатки національної самосвідомості. Усі народи, для яких було характерним національно-культурне відродження, пройшли практично однакові його етапи. Загальноєвропейську періодизацію національно-культурного відродження запропонував професор Празького університету М. Грох виділив такі етапи: академічний, культурний і політичний.

На першому – академічному етапі національного відродження певний етнос стає предметом вивчення дослідників. Вони збирають і публікують народні пісні, приказки, легенди, прислів'я, вивчають звичаї й вірування, складають перші словники, починають збирати етнографічні і фольклорні матеріали, відтворюють історію народу. Однак усе це робиться мовою того народу, під владою якого цей народ перебуває.

Другий етап національного розвитку – культурний – відрізняється тим, що мова, яка на першому етапі була предметом дослідження, перетворюється на мову культури. Народну мову вводять як обов'язковий до навчальних закладів, спочатку початкові і середні, a згодом і в систему вищої освіти. Національна мова починає вживатися в науці, технічній літературі, а наприкінці етапу в політиці, суспільному житті та в побуті верхніх шарів населення.

На третьому – політичному – етапі нація, вже об'єднана спільною мовою і культурою, висуває вимоги спочатку національно-культурної автономії, потім політичної автономії, і в кінцевому результаті, створення самостійної незалежної держави.

Національно-культурне відродження почалося у Східній Україні в останній чверті XVIII ст. Його джерелами було пробудження української народності й збереження історичної традиції. Ця традиція збереглася у Гетьманщині і в Слобідській Україні, які зберігали ще у XVIII ст. політичну і культурну автономію. Це сприяло тому, що саме тут почала відроджуватися і розвиватися українська національна культура. Важливою подією початку українського національного відродження була публікація «Енеїди» І. П. Котляревського (1798), що поклала початок зародженню української літературної мови і діяльність Харківського гуртка літераторів-романтиків на чолі з Г. Квіткою-Основ'яненком. Науковою базою національно-культурного відродження став Харківський університет, навколо якого згуртувалися кращі представники української науки та культури.

Але верхівка українського суспільства в XVIII – початку XIX ст. ще не усвідомлювала і недооцінювала краси і багатства народної мови і культури. Освічені верстви українського суспільства приваблювала насамперед культура французька, польська, a згодом російська.

Національно-культурне відродження в Україні поділять на такі періоди:

• шляхетський або дворянський (академічний) (1780 – 1840);
• народницький (культурний) (1840 – 1880);
• політичний (1890 – 1991).

Головні події і культурні досягнення національно-культурного відродження в Україні в XIX ст. Дворянський період національно-культурного відродження.

Національно-культурне відродження зароджується в останній чверті XVIII ст. у середовищі українського дворянства, що походить із козацької старшини. Отримавши від Катерини II привілеї і права російського дворянства, колишня козацьких старшина почала ностальгувати за старим гетьманським ладом і мріяти про відродження козацького війська, відновлення старих козацьких традицій. На ґрунті патріотичних почуттів українського дворянства виник особливий інтерес до історії козацької України, почала формуватися українська національна ідея.

На думку видатного дослідника історії України І. Крип'якевича, українська національна ідея в останні десятиліття XVIII ст. почала своє життя з історичних досліджень історії народу, історії козацтва. Про це свідчать праці А. Ригельмана «Літописні оповіді про Maлу Росію, її народ і козаків взагалі», В. Рубана «Короткий літопис Малої Росії з 1506 до 1770» (1777), А. Безбородька «Короткий опис Малоросії з 1734 до 1776 рр.», Я. Марковича «Записки про Малоросію, її жителів і виробництві» (1798), що стали своєрідною енциклопедією про природу, історію, народну поезію й мову українського народу. Національна ідея особливо виразно звучить у тих роботах, де йдеться про привілеї, вольності, звичаї, права різних верств українського народу.

У 1846 р. з'явилося видатний за своїм змістом історичний анонімний твір «Історія Русів». «Історія Русів» – найбільший твір української національно-політичної думки, який відіграв важливу роль у формуванні національної свідомості українського народу. Яскраво, часом у художній формі, в «Історії Русів» показані картини історичного розвитку України від найдавніших часів до ІІ половини XVIII ст. Велику увагу приділено історії козацтва, періоду Хмельниччини й Гетьманщини.

Історична концепція твору продовжує традиції козацьких літописів. По суті, це була перша політична історія України, в якій наскрізною є ідея автономізму, республіканізму, протесту проти національного поневолення і гноблення. Обґрунтовуючи право народу на свободу і державність, автор книги невідступно йде за теорією природного права народів. Він висловлює думку, що народ України відстоює своє право на життя і свободу, на свою державність, оскільки всі народи, що живуть у світі, завжди захищали і вічно захищатимуть своє життя, свою свободу і власність.

3. Головні події і культурні досягнення національно-культурного відродження в Україні у XIX ст. Важливим чинником національно-культурного відродження в Україні було заснування в Харкові університету. Засновником університету був відомий громадський і культурний діяч Василь Назарович Каразін (1773 – 1842), ім'я якого ставлять поряд з іменами Г. Сковороди, В. Капніста, Г. Полетики, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ 'яненка. Він увійшов в історію українського культурного процесу як «архітектор» відродження.

Важливим культурним центром, навколо якого об'єднувалися літератори-романтики, був Харківський університет. Чільне місце серед них належало М. І. Костомарову (1817 – 1885 ) – видатному українському історику, засновнику народницької школи в українській історіографії. М. І. Костомаров також увійшов в історію національно-культурного відродження як талановитий письменник, автор історичних драм і повістей («Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Чернігівка»). Серед харківських поетів-романтиків найталановитішим був А. Л. Метлинський – автор збірки «Думки і пісні та ще дещо».

Розвитку стилю романтизму в українській літературі сприяла творчість Є. П. Гребінки (1812 – 1848 ). Наслідуючи кращі літературні і фольклорні традиції, письменник виявив творчу індивідуальність у жанрі байки. Він викривав соціальні суперечності тогочасної дійсності, протиставляючи їх високим людським якостям – людяності, працьовитості, доброту. Пристрасною любов'ю до України, захопленням її героїчною історією пройнята поезія Є. П. Гребінки. Серед його поетичних переказів про минуле рідного краю виділяється романтична поема «Богдан» (1843) – один із кращих творів про гетьмана Б. Хмельницького.

B історії українського національно-культурного Відродження важливу роль відіграла періодична преса. Першим в Україні науковим і літературно-мистецьким журналом став «Український вісник», який протягом 1816 – 1819 . виходив щомісяця книжкою в 350 сторінок. У цьому виданні публікували матеріали, присвячені Україні, зокрема твори П. Гулака-Артемовського українською мовою, що викликало репресивні заходи царизму, і у 1819 журнал був закритий.

Пізніше в Харкові з'явилися видання у формі альманахів і збірок, але усі періодичні видання в Україні виходили в той час російською мовою. Лише в 1841 p. Є. Гребінці вдалося видати в Петербурзі українською мовою літературний альманах «Ластівка». Нa його сторінках уперше були надруковані деякі твори Т. Шевченка, І. Котляревського, Л. Боровиковського, В. 3абіли, А. Афанасьєва-Чужбинського, a також цінні зразки усної народної творчості. Альманах «Ластівка» став помітним явищем в царині національно-культурного відродження, зробив помітний вплив на піднесення літературного життя як у Східній Україні, так і в Галичині.

Важливу роль у національно-культурному відродженні українського народу відіграв професійний театр, що зародився наприкінці XVIII – початку XIX ст. з кріпосного театру, який став перехідною ланкою від шкільного духовного театру до світського професійного театру. Основи українського професійного театру були закладені в Харкові й Полтаві – великих у той час центрах культурного й театрального життя України. У 1808 р. після тривалої перерви відновилася робота Харківського театру, директором, режисером і актором якого в 1812 р. став Г. Ф. Квітка-Основ'яненко. До складу професійної трупи театру входили такі талановиті актори, як М. С. Щепкін, Г. Пряженковська.

Українська скульптура кінця XVIII – І половини XIX ст. також розвивалася під впливом класицизму. Найбільш талановиті скульптори, що вийшли з українського середовища, уславилися на ниві російського мистецтва. Серед них І. П. Мартос (1754 – 1835), родом із Чернігівської області, який став професором, a згодом ректором Петербурзької академії мистецтв. За півстоліття творчої діяльності митець створив чимало талановитих скульптурних робіт у бронзі і мармурі, серед них пам'ятники Мініну і Пожарському в Москві (1804 – 1818), Рішелье в Одесі (1823 – 1828).

Тарас Григорович Шевченко (1814 – 1861) був одним із найвидатніших майстрів українського образотворчого мистецтва. Його талант яскраво проявився в галузі станкового живопису, монументально-декоративного розпису та скульптури, він досконало володів технікою акварелі, олії, офорту, малюнка олівцем і пером. Т. Г. Шевченко є автором понад тисячі творів образотворчого мистецтва. На жаль, збереглися не більше 165 його робіт, у тому числі монументально-декоративні розписи і скульптури.

На першу половину XIX ст. припадає зародження української національної музики. Виходять у світ перші збірки народних пісень – «Українські мелодії» (1831) М. Маркевича, «Пісні польські і російські галицького народу» у 2-x томах (1833) В. Залеського, збірник «Голоси українських пісень» , зібраний і виданий М. Максимовичем (1834). Усе це свідчить про те, що ідеї національно-культурного відродження проникали в усі сфери духовної культури українського народу.

Народницький період національно-культурного відродження, незважаючи на утиски і цензурні переслідування з боку російського царизму, мав певні досягнення: налагоджуються контакти з Галичиною та російськими опозиційними колами, створюється загальний фронт виступів проти царського самодержавства. У 30-50-х роках XIX ст. у багатьох країнах Європи (Франція, Німеччина, Швейцарія, Польща, Австро-Угорщина) починається нова хвиля буржуазних революцій, відгомони яких відчувалися і в українських землях. Представники освічених верств українського суспільства поширюють філософські ідеї провідних європейських філософів-класиків Гегеля, Гердера, Шеллінга. Твори німецького філософа Г. Гердера та інших романтиків сприяли виробленню філософських основ національної самосвідомості і самовизначення. У сфері національного життя зароджуються ідеї звільнення народів від чужої влади і створення власної держави.

У середовищі народних мас першими активістами відродження національної самосвідомості виступили студенти Київського університету. Наприкінці 50 років XIX ст. вони створили таємний гурток «хлопоманів» (від польського – «хлоп», що означає селянин). Його учасники, поляки за походженням (В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Б. Познанський, Т. Рильський, А. Свидницький), вирішили зблизитися з українським селянством, щоб обстоювати його соціальні інтереси й виховувати свідомі патріотичні почуття незалежності українського народу. Ідеологом «хлопоманства» став В. Антонтович (1834 – 1908) – випускник історико-філологічного факультету Київського університету, пізніше його професор. Свою кінцеву стратегічну мету вони бачили в ліквідації царизму, кріпацтва й установленні демократичної республіки, в якій вільно жили б українці, росіяни, білоруси, поляки, що практично продовжувало ідеї Кирило-Мефодіївського братства. Почати здійснення цих задумів вони вирішили з освіти українських селян, піднесення їхньої національної та суспільно-політичної свідомості.

У пробудженні національної самосвідомості українського народу помітну роль відіграли наукові публікації, в яких розглядали проблеми історії й етнографії України, фольклористики і мовознавства. З-поміж наукових видань на особливу увагу заслуговують такі історичні праці: «Історія Малоросії» М. Маркевича в п'яти томах, дослідження М. Костомарова «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа і мазепинці», П. Куліша «Записки о Южной Руси», «Історія України з найдавніших часів».

У той час плідну наукову діяльність розгортає професор Київського університету В. Антонович (1834 – 1908), який очолював Історичне товариство Нестора-літописця. Він був автором численних праць з історії, археології, етнографії, першим почав вивчати історію українського народу з періоду первісного суспільства, увів археологію в лоно історії України.

Основою єдності української національної культури, що відроджувалася у XIX ст., була українська літературна мова. Важливим чинником її розвитку були численні наукові праці й навчальні посібники з історії, граматики української мови О. Потебні, П. Житецького, А. Кримського.

У розвитку українського мовознавства провідна роль належала видатному філологу, професору Харківського університету О. О. Потебні (1835 – 1891), який досліджував методологічні проблеми мови і літератури, створив нову психологічно-порівняльну школу в мовознавстві. Праці О. Потебні «Думка і мова», «Нотатки про малоросійське наріччя» (1870 р.), «Мова і народність» (1895) й інші не втратили своєї актуальності й нині.

Ідеї Т. Г. Шевченка розвинув публіцист, учений і громадський діяч М. П. Драгоманов (1841 – 1895), діяльність якого відкрила якісно новий період у розвитку суспільно-політичної думки України. Ураховуючи потреби нового історичного періоду, він заклав теоретичні основи третього, політичного етапу національно-культурного відродження в Україні наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. У публіцистичних статтях та історичних дослідженнях – «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Неполітична політика», «Брехня не просвіта», «Довгі вуха нової гри» – Драгоманов обстоював ідеї можливої політичної і національної автономії Україні. Учений уважав, що «без політичної самостійності чи автономії не може бути й автономії національної».

Важливим чинником прогресу української культури в XIX ст. є театр, який протидіяв русифікації, прищеплював народу любов до української мови, глибоку повагу до досягнень національної культури. У 60-х роках XIX ст. «Артистичне суспільство» в Єлисаветграді вперше в Україні поставило п'єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля», a в 70-х роках оперу С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». У Києві діяв аматорський театр, в якому починали свою творчість композитор М. Лисенко (1842 – 1912.) і драматург М. Старицький.

Великі досягнення були і в архітектурі. Серед архітектурних споруд цього періоду виділяються своєю художньою цінністю оперні театри в Одесі (архітектори Ф. Фельнер і Г. Гельмер, 1884 – 1887), Києві (архітектор В. Шребер, 1891 – 1901) та Львові (архітектор З. Горголевський, 1897 – 1900 ), будинок Нової біржі в Одесі (архітектор А. Бернардацці, 1894 – 1899), Львівський політехнічний інститут (архітектор Ю. 3ахаревич, 1873 – 1877).

Ідеєю національного відродження пройнята і музика тієї епохи, що розвивалася в річищі народної пісенної творчості. У першій половині ХIХ ст. музична культура Україна розвивається в досить складних умовах. Основними концертними майданчиками були поміщицькі садиби. Деякі великі землевласники, такі, як М. Овсянико-Куликовський, В. Тарнавський, Г. Галаган, мали свої симфонічні оркестри, оперні і балетні трупи.

Отже, упродовж ХIХ ст. творцем та ідеологом національно-культурного відродження в Україні була українська інтелігенція, яка виступала як за національний розвиток українського народу, так і за соціальну справедливість. У своїй боротьбі українська інтелігенція спиралася тільки на власні сили і постійно долала опір влади. Передова українська художня і наукова еліта переходила від простого висунення своїх вимог розвитку української культури, до активних спроб втілити свої ідеї в життя і мобілізувати широкі кола українського суспільства на досягнення культурної і мовної самостійності Україні. У ХIХ ст. розвивалися всі види і форми української культури.

Рекомендована література і джерела :

1. Культурологія: Навчально-методичний посібник / Війтович Г. В. – НМЦ, 2008. – С. 211–250

2. Лавріненко Ю. Розстріляне Відродження: Антологія 1917–1933. Поезія. Проза. Драма. Есе.– вид. 3-тє / Л. Лавріненко, Л. Товаренко, Є. Сверстюк.– К.: 2004. – 992 с.

3.Мовчан П. М. Витоки / П. М. Мовчан. – К.: Просвіта, 2004

4. Наєнко М. К. Історія українського літературознавства : Підручник. – вид. 2-ге, перероб. і доп. / М. К. Наєнко. – К.: Академія, 2013. – 359 с.

5. Пета В. І. Україна в дзеркалі тисячоліть. – К: Просвіта, 2006. – 143 с.

6. 100 видатних українців / Н. В. Астаненко, А. В.Дарибогова та ін. – К.: Арій, 2006. – 496 с.

7. Українська мова у XX сторіччі: Історія лінгвоциду / за ред. Л. Масенко. – К.: Просвіта, 2005. – 399 .c