Тема 15. Тенденції розвитку та періодизація духовної культури України XX століття

План :

• 1. Головні тенденції та періодизація розвитку української культури ХХ століть 
• 2. «Розстріляне Відродження» 20–30-х років ХХ ст. та його трагічні наслідки для української культури.
• 3. Особливості радянської доби в українській культурі.
• 4. Творчість діячів української культури в еміграції.

1. Головні тенденції та періодизація розвитку української культури ХХ ст.

Загалом розвиток української культури XX ст. відбувався під знаком потреби її національного державного довершення. Логіка, очевидно, полягала в тому, щоб зберегти й уможливити подальший розвиток тих самоорганізуючих вартостей народного життя, що здійснювалися передусім у демократичних виявах упродовж історії.

Українська культура, перебуваючи під різними державними утвореннями, зберігала єдність не завдяки політичній владі, а переважно всупереч їй. Основою єдності стали набуті традиції, звичаї, відповідний етичний і гуманітарний дискурси. За століття іноземного панування в Україні накопичився значний потенціал громадського самоврядування та його культурно-дискурсивного забезпечення у піснях, легендах, казках, фольклорі, літературі, а також у певних обрядах і звичаях.

З 1904 р. у Києві Микола Лисенко заснував музично-драматичну школу. її вплив був відчутний упродовж всього XX ст. У Києві з 1907 р. також діяв український театр М. Садовського, а І. Мар'яненко організував Товариство українських акторів. До репертуару театрів залучилися п'єси Лесі Українки, О. Олеся, В. Винниченка, ставилися вистави за творами європейського авангарду.

Значна увага приділялася науковим пошукам у галузі українознавства. В умовах піднесення національного домагання соціально-культурної незалежності України з'являлися капітальні дослідження історії, культури, етнографії, філології. М. Грушевський написав фундаментальні праці, присвячені дослідженню автономного українського історико-культурного і літературного процесу.

Дмитро Яворницький уклав капітальну історію Запорозької Січі, Наукове товариство ім. Т. Шевченка до 1917 р. видало понад 100 томів "Наукових записок", 35 томів "Етнографічного збірника" тощо.

Українська культура й надалі перебувала під тиском сталої русифікації, яка набула жорстких репресивних форм з початком Першої світової війни. Українські сподівання знову потрапили під тиск заборони мови, арештів і заслань інтелігенції, поліцейської боротьби зі свідомими виявами українства в підросійській Україні. До 1917 р. в Україні не було жодного навчального закладу, де українська мова вважалася б робочою. Незважаючи на це, серед діячів високої культури не бракувало високо-посвячених українській справі людей. Скажімо, М. Заньковецька отримала пропозицію переїхати в Росію для здобуття кар'єри, але відповіла, що Україна надто бідна, аби її покидати.

Після розвінчання культу особи Сталіна відбувався етап стихійного громадянського опору комуністичному режимові засобами культури і мистецтва (1956–1987). Подальший етап піднесення у сфері культури викликаний демократизацією соціально-політичного життя в СРСР і може бути названий національно-духовним оновленням (1987).

Національне відродження першої третини XX ст. стало логічним продовженням процесу, започаткованого наприкінці XIX ст., і тісно пов'язане з проголошенням державності (Доба Центральної Ради).

Якісні зміни в культурному житті України за умов розбудови української державності засвідчує динаміка розвитку національної освіти. Уже в березні 1917 р. була відкрита українська гімназія у Києві, невдовзі — університет у Катеринославі, консерваторія в Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі. У жовтні v 1917 р. розпочав роботу Український народний університет у Києві, а в Житомирі – Український учительський інститут. На осінь 1917 р. було відкрито 53 українські гімназії, сотні початкових шкіл.

Влітку 1918 р. була створена комісія з організації проекту Української академії (УАН) під керівництвом міністра освіти М. Василенка. У вересні того ж року проект був затверджений Радою Міністрів. Першим президентом УАН став В. Вернадський (1863-1945 pp.), до 1928 р. незмінним секретарем Української Академії був А. Кримський (1871–1942), вчений зі світовим ім'ям, сходознавець, славіст, письменник, тонкий український лірик, котрий знав понад 60 мов. Існували й інші наукові організації та студії. Зокрема, у Києві 1918 р. для підготовки дипломатичних і торгових кадрів було засновано Близькосхідний інститут, реорганізований 1920 р. в Інститут закордонних зв'язків. У 20-х роках під егідою УАН плідно розвивалася наука. Приділялася увага фундаментальним дослідженням у галузі промисловості, нових технологій, культури і мистецтва.

Характерними рисами поетики нового стилю були неспокій, прискорений рух життя, пошуки адекватних форм і засобів його художнього вираження. Важливою ознакою культурного відродження стало продовження гуманістичних традицій Т.Шевченка, І.Франка, Л. Українки, О.Кобилянської, М.Коцюбинського.

Особливе місце у розгортанні культурного відродження належало неформальній літературній київській групі "неокласиків", їхня естетична програма характерна прагненням до строгої форми, гармонійної завершеності вірша, наслідуванням класичних зразків. Ідейним натхненником групи "неокласиків" був М. Зеров (1890–1937).

Відомим теоретиком національно-культурного відродження був М. Хвильовий (1893–1933). Він поділяв принципи "неокласиків", вбачав мету літературного процесу в розкритті прекрасного у людині. Ідеї М. Хвильового поділяли чимало діячів культури України, у тому числі В. Еллан-Блакитний, О. Близько, М. Йогансен, а також деякою мірою М. Бажан, Ю. Яновський, О. Довженко та ін.

У Києві 1918 р. діяли три театри: Державний драматичний, очолений О. Загаровим і В. Кривеньким, Державний Народний П. Саксаганського і "Молодий театр", який організували Лесь Курбас і Гнат Юра.

Розвиток нового напряму в драматургії значною мірою пов'язаний з творчістю письменника В. Винниченка (1880–1951), у якій відбилися суперечності тогочасного соціально-політичного життя України.

Широку палітру взаємозв'язків між людиною і новою історичною дійсністю відображала драматургія М. Куліша (1892–1937). На етапі національного відродження в 20-х роках значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Поштовх у цьому напрямі дала Українська академія мистецтв, утворена 1917 р. Перший її ректор видатний художник-графік Г. Нарбут (1886–1920 pp.) залишив помітний слід в історії української культури.

Біля витоків українського авангарду стояли художники О. Богомазов (1880–1930), О. Екстер (1882–1949), В. Єрмилов (1894–1967) та ін.

Тенденції модернізму відбилися у творчості П. Холодного (1876 – 1930 pp.), який працював у монументальному жанрі (вітражі в Успенській церкві у Львові, 1924 p.).

У архітектурі періоду національного піднесення українські митці прагнули відшукати втрачений національний стиль, творчо переосмислюючи традиції народної дерев'яної архітектури і "козацького бароко". У цьому напрямі працював архітектор Д. Дяченко (1887–1942). Принципи народної архітектури використовував В. Троценко (1888–1978), автор проектів шкіл, лікарень, клубів на Криворіжжі та Донбасі (1920–1930) тощо.

Музична культура України розвивалася під впливом трьох основних чинників: традицій народної пісенності, музичної школи М. Лисенка і нової європейської стилістики, закладеної творами Р. Вагнера, Р. Штрауса, М. Равеля, О. Скрябіна, Е. Гріга, А. Дворжака. Значний внесок у розвиток української музичної культури зробили М. Леонтович, К. Стеценко, Я. Степовий, Б . Підгорецький, П. Сениця та ін.

У 1920–1930 pp. українська музика вийшла на рівень високої професійності, для неї характерна багатожанровість, орієнтація на великі музичні форми, перехід від сольного виконання до поліфонічного багатоголосся тощо. Активно розвивався жанр оперного мистецтва, діяли оперні театри в Києві, Одесі, Харкові та інших містах. Широкого визнання набула виконавська майстерність І. Паторжинського, М. Литвиненко-Вольгемут, 3.Гайдай, О. Петрусенко та ін.

Навернення народу до української мови і писемності проводилося передусім саможертовною працею членів товариства "Просвіта", що масово поширювалося в Україні від 1917 р. На червень 1921 р. працювало 3963 "Просвіти", 4227 хат-читалень, 1917 – клубів і Народних домів, 1393 народних театрів. Зауважимо, що культурницька робота "Просвіт" проводилося за принципом демократичного самоврядування і розгорталася у роки війни і голоду 1921–1922 pp. У 1922 р. з "Просвітами" в Радянській Україні було майже покінчено.

Закінчився швидкоплинний період національного відродження трагічно. Уже 1926 р. Сталін і його підручні в Україні почали наступ на національну культуру, що супроводжувався політичним переслідуванням, а далі й фізичним знищенням кращих інтелектуальних сил і національної інтелігенції.

2. «Розстріляне Відродження» 20–30-х років минулого ст. та його трагічні наслідки для української культури

Культурне піднесення в Радянській Україні припинилося з 1930 р. Розпочалася чорна доба "розстріляного відродження", кульмінацією якої став страхітливий голодомор 1932–1933 pp. Термін «Розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921–1931) українська культура спромоглася надолужити відставання в багатьох галузях культури викликане двохсотрічним пануванням царської Росії й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема. Так, на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося близько 5000 письменників.

Комуністичний терор 30-х років, що прийшов на зміну українському відродженню 20-х років, зупинив на злеті, перервав, відсунув у часі на десятиліття розвиток української культури, літератури, розвиток української нації, як цілісного організму. Значна частина української інтелігенції, молодих талановитих письменників, поетів, діячів культури, науки та мистецтва загинула в сталінських тюрмах і концтаборах. А 1932–1933 року, разом із голодомором, цим етноцидом українського народу розпочались і репресії проти української духовної еліти. Почались масові арешти. Так, у 1934 році, репресій зазнали 97 із 193 членів Спілки письменників України. Були заарештовані і згодом розстріляні Г. Косинка, Д. Фельківський, К. Буревій, М. Зеров, Л. Гомін. Серйозні втрати були й серед майстрів пензля та різця. Арешту за професійні погляди зазнали В. Седлер, І. Падалка та ін. Саме про цих людей прийнято говорити, що вони символізують «розстріляне відродження». Перед кожним стояв вибір, який кожен робив самостійно: самогубство (Хвильовий), репресії і концтабори (Б. Антоненко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (І. Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, М. Бажан).

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, "на честь 20-ї річниці Великого Жовтня" у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки був розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші.

Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції – цвіту української нації.

Упродовж 1932–1939 рр. більшість українських митців того часу була репресована і розстріляна. Деякі з письменників, котрим пощастило вижити (П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, П. Панч, Ю. Яновський), змушені були пристосовуватися до нових умов, ставати на шлях конформізму. Цьому процесові активно сприяли різні творчі спілки (письменників, композиторів, художників), «реорганізовані» НКВД у середині 30-х років. Усе це негативно позначилось на культурі, літературі та мистецтві, руйнувало творчий потенціал народу, збіднювало його духовне життя. Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою її було «Рештки загубленого, репресованого та знищеного». Адже всі твори здавалися до спецсховів, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втрачені. Лише деяким пощастило зберегтись у самвидаві, рукописних копіях, виходили за кордоном.

Розстріляне відродження – це трагедія покоління 20 – початку 30 років, яке створило високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним більшовицьким режимом.

3. Особливості радянської доби в українській культурі. Панування соцреалізму. Феномен дисидентів-шістдесятників як спроба відновлення української самобутності

Монопольний диктат соціалістичної бюрократії призвів до приниження і, врешті-решт, морального занепаду духовної культури в її різних формах: від літератури до образотворчого мистецтва, і від філософії до релігії. Офіційний, "салонний" соціалістичний реалізм орієнтувався на штучну ідею диференціації єдиної національної культури на культуру "соціалістичну, народну", з одного боку, та культуру "буржуазно-націоналістичну, реакційну" — з іншого. Основний наслідок доби – фізичне і духовне знищення найяскравіших представників національної інтелігенції, насильна зміна генотипу народної культури, що має кваліфікуватися як геноцид українського народу.

Проте й за умов ідеологічного диктату та поширення денаціоналізованої масової культури зберігалася тенденція до відродження української духовності та культури. Розвиткові такої тенденції сприяли передові українські громадські діячі. Так, у період політичної відлиги (1956–1961 pp.) відбулась відносна лібералізація політики КПРС стосовно національних культур, зокрема української. Під впливом громадської думки, яка, зокрема, створювалась зусиллями таких провідних діячів української культури, як М. Рильський, А. Хижняк, М. Шумило, П. Плющ, П. Тимошенко, відбулося певне поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий "Словник української мови" Б. Грінченка, зроблені кроки в напрямі українізації системи вищої та середньої спеціальної освіти, передусім у західних областях України. Проте головним наслідком "відлиги" стало формування генерації молодих українських письменників, поетів, публіцистів, митців, так званих шістдесятників, які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися всіма доступними засобами проти тоталітарної системи.

Творча та громадська діяльність І. Світличного, Є. Сверстюка, В .Стуса, В. Марченка, Л. Костенко, В. Симоненка, І. Драча, М. Вінграновського, М. Руденка, Є. Гуцала, В. Мороза, В. Чорновола, М. Осадчого, П. Заливахи та багатьох інших, спрямована на відродження національної самосвідомості та гідності, становить героїчну сторінку в історії української культури. "Відлига" закінчилась трагічно для покоління "шістдесятників". Більшість з них були репресовані, а В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин загинули в ув'язненні.

4. Творчість діячів української культури в еміграції

Невід'ємну складову частину процесу національно-культурного відродження становить творчість представників української еміграції. Високохудожню спадщину залишив відомий поет, критик і публіцист Є. Маланюк (1897–1968).

Важливим культурним центром української еміграції був Український науковий інститут у Берліні, заснований 1926 р. Першим ректором інституту став відомий український історик Д. Дорошенко, а з 1932 р. і до Другої світової війни– філософ та історик культури І. Мірчук. При інституті працювали видатні українські науковці: історики С. Томашівський, Д. Олянчин, В. Кучабський, літературознавці Б. Лепкий, М. Гнатишак, К. Чехович, Д. Чижевський та ін.

Після Другої світової війни центр науково-культурного життя української діаспори перемістився до Північної Америки–Канади та США. Завдяки активній діяльності української громади вже 1945 р. у Саскатунському університеті (Канада) було запроваджено викладання української мови, літератури, історії. Нині, за свідченням директора Канадського інституту українських студій при Альбертському університеті Б. Кравченка, українознавчі програми запроваджені в 12 університетах Канади. За умов зросійщення і денаціоналізації еміграційна українська культура першої половини XX ст. виявила естетичну своєрідність і стала незамінним компонентом художнього та наукового осмислення стану української людини у світовому контексті.

Упродовж століть український етнос розвивався у несприятливих умовах. Імперські та тоталітарні режими економічно, соціально, морально-психологічно сприяли поширенню комплексу культурної неповноцінності української нації або безпосередньо руйнували її культурні структури. Проте культура засвідчила свою міцність. Творчі сили народу не вичерпалися, а культура, створена в еміграції, стала підтвердженням життєдайності творчого генія народу.

Рекомендована література і джерела :

1. Культурологія: Навчально-методичний посібник / Війтович Г. В. – НМЦ, 2008. – С. 211–250

2. Лавріненко Ю. Розстріляне Відродження: Антологія 1917–1933. Поезія. Проза. Драма. Есе.– вид. 3-тє / Л. Лавріненко, Л. Товаренко, Є. Сверстюк.– К.: 2004. – 992 с.

3.Мовчан П. М. Витоки / П. М. Мовчан. – К.: Просвіта, 2004

4. Наєнко М. К. Історія українського літературознавства : Підручник. – вид. 2-ге, перероб. і доп. / М. К. Наєнко. – К.: Академія, 2013. – 359 с.

5. Пета В. І. Україна в дзеркалі тисячоліть. – К: Просвіта, 2006. – 143 с.

6. 100 видатних українців / Н. В. Астаненко, А. В.Дарибогова та ін. – К.: Арій, 2006. – 496 с.

7. Українська мова у XX сторіччі: Історія лінгвоциду / за ред. Л. Масенко. – К.: Просвіта, 2005. – 399 .c