Значна кількість україн­ських етнографів присвячують свої досліджен­ня українському вишиваному рушнику, визначенню його ролі у відродженні українства, побуту та фольклору нашого народу, який, безперечно, є одним із глибоких виразників  національної ідентичності. Вишиваний рушник має багато варіацій в залеж­ності від регіонального різновиду, однак, зали­шається неодмінним компонентом самоідентифікації.

У 30-ті роки більшість дослідників україністики були репресовані, деякі змушені були виїхати за кордон назавжди. З наукового обігу цензура вилучила культурологічні праці Ф. Вовка, а також дослідження  В. Щербаківського й інших учених, які опинилися в еміграції. Звичайно, це позначилося на кількості, а основне – на якості наукових розвідок того часу.

У сучасних реаліях великого значення набуває аналіз специфіки українського вишиваного рушника в обрядовому фольклорі у  до­слідженнях українських етнографів.  Поглиблено досліджувала традиційну народну вишивку мистецтвознавець, лауреат премії Д. Щербаківського (1994) Т. Кара-Васильєва у своїх працях «Творці дивосвіту» (1984), «Українська вишивка» (1993), «Українська народна вишивка» (1995), «Український рушник» (1997), «Шедеври церковного шитва ХІІ – ХХ століття» (2000).

У 1994 році вона виступає співавтором історико-етнографічного дослідження «Поділля»; авторка низки статей у книгах «Історія українського мистецтва» (2005) та «Історія декоративного мистецтва України» (2007).

У науці нагромаджено велику кількість важливої інформації, яка, однак, не становить органічної єдності усіх аспектів змісту і значення вишиваного рушника. Поширене твердження про те, що рушник є предметом не тільки матеріальної, а й духовної культури, не сприяє цілісності трактування, оскільки не розкриває природи його дуальності. Рушник – не тільки учасник обрядів, а й статичний елемент народного побуту. Рушник розгортає у хаті велику священну панораму, як одухотворене у фольклорі явище  – у народних піснях, загадках, приказках, в усному мовленні й сучасній поезії.

Аналізуючи дослідження О. Потебні, робимо висновок, що науковець розширив і пов'язав зі словом-міфом і міфічним мисленням та світобаченням не тільки зображення, а й ритуал, обряд, звичай і предметні знаки та символи. У деталі "квітка-розетка", що являється ритуальною, міститься спеціальна вказівка на особливе, виняткове значення рушника при вікні в оселі. Більш ніде, в жодних обрядах, не викладають рушник у такий спосіб, де квітка семантично пов'язується з Cонцем. "Рушник – це міфологічна з'ява самого Бога-Сонця. Саме ця космічна потуга вселенського божества і надала рушникові тієї сили, яка поширилася на всі випадки його функціонування в обрядах, ритуалах, звичаях.

На типологічному рівні український рушник як сакральний символ, синтезує, подібно до ікони, релігійні, естетичні й етичні не тільки на рівні ідей, а й у предметно-художньо-знаковому втіленні» [1].

Принагідною є думка С. Китової, яка наголошує, що «в рушникових орнаментальних знаках можна вбачати своєрідну прамову, вгадувати відлуння часів, читати у цих вишиваних текстах оповіді про непересічні події суспільного і особистого життя українців» [2,6].

Вишивка в усіх її різновидах – як поширений вид народної творчості, як своєрідне явище, у якому знайшла своє унікальне втілення художня культура українського народу, – розглядається у монографії Р. В. Захарчук-Чугай «Українська народна вишивка. Західні області УРСР».

Серед багатьох праць, присвячених різноманітним аспектам українського мистецтва вишивання, особливе місце належить дослідженням Т.В. Кара-Васильєвої, які відзначаються науковою ґрунтовністю та енциклопедичною всебічністю. Досконало проаналізовані різновиди вишивки мистецтвознавцем Р. Захарчук-Чугай в праці «Українська народна вишивка. Західні області УРСР» (1988), «Народне декоративне мистецтво Українського Полісся. Чорнобильщина» (2007).

Орнаментику українського вишивання досліджував М.Р. Селівачов у праці «Лексикон української орнаментики» (2005), а символи вишивки глибоко проаналізовані у роботі Є.М. та І.Є. Причепій «Вишивка Східного Поділля» (2009).

«Вишитий рушник, сорочка чи хустинка — це витвори народного мистецтва, породжені гармонією ритму і кольору. Як у природі виживало довершене, так у народній культурі зберігалося й передавалося з покоління в покоління найкраще. До того ж прикрашання (орнаментування) речей у давнину було пов'язане з віруваннями людей, із замовляннями й заборонами. Ось чому орнаменти вишивки набули усталеного характеру, а їх символи археологи знаходять на гончарних виробах сивої давнини» [4].

Доктор філософських наук, професор, завідуюч кафедри філософії та культурології Київського Національного університету технологій та дизайну Євген Причепій зробив значний внесок у вивчення української вишивки. Тетяна Причепій, кандидат фізико-математичних наук, член Спілки народних майстрів України, учасниця багатьох всеукраїнських виставок розпочинала свій вагомий дослідницький шлях простим захопленням вишивкою. Тетяна Причепій навчалася вишивати у Марини Чудної, відомої майстрині в Україні, а пізніше захопилася гуртком вишивальниць при Музеї Івана Гончара. Серед усіх рушникових витворів Тетяну Причепій полонив подільський рушник, його структурна гармонія та орнаментальний ритм. У співпраці з Юрієм Мельничуком та Наталією Череповською відтворені візерунки подільського рушника, котрі знаходяться серед музейних цінностей. Наразі Тетяною Причепій вишито понад 30 зразків Подільського рушника. 

Упродовж десятиліть подружжя Причепій виїздить в села і збирає, практично рятуючи від знищення, неповторні речі народних умільців, зокрема сіл Шарапанівка, Війтівка, Стіна (Зоя Чорна), Дмитрашківка (Ольга Білянська), Болган, Студена (Валентина Бабин, Ганна Васалатій), які зберегли чудові рушникові рукотвори.

Отриманий досвід переріс у фундаментальну колекційну збірку. Альбом «Вишивка Східного Поділля» - результат багаторічних польових досліджень у досить вузькому ареалі сіл Східного Поділля. Автори роблять спробу інтерпретувати орнаменти, пояснюючи їх подібність з орнаментами керамічних виробів доісторичних епох. 

Доктор філософських наук Євген Причепій створив порівняльне дослідження про символіку вишиваних орнаментів, їх структуру та характерні ознаки східноподільської вишивки. Саме це дослідження та унікальну збірку Причепіїв презентує альбом "Вишивка Східного Поділля". Дизайнери видання - Ілля Павлов та Марія Норазян. Книга містить велику кількість деталізованих ілюстрацій вишитих подільських полотен першої половини й середини ХХ століття і може зацікавити фахівців у сфері етнографії, дизайну, майстрів з текстилю, митців і всіх, хто любить декоративне мистецтво. Колекція, що створювалася у 2001-2008 роках, знаходиться у "Музеї Івана Гончара", – у 2014 році, в день 75-ї річниці Євгена, подружжя подарувало книгу Музею.  https://honchar.org.ua/collections/view/rusniki

 Колекцію вишивки Поділля, яку подружжя Причепіїв збирало сім років, а це чотири сотні одиниць автентичних творів, дослідники української старовини також вирішили подарувати гончарівцям. 

Одна із поїздок Євгена Причепія на батьківщину в село Шарапанівку, що на Вінниччині була ознаменована значними знахідками, різними техніками вишивки: низь і занизування, супроводжені різними композиційними рішеннями та сюжетами.

Способи й техніки виконання основних швів знаходимо у праці Г. К. Цибульова, Г.Ф. Гаврилова «Ручне вишивання» (1982 р.). 

Вочевидь у всьому декоративному мистецтві немає іншого такого предмета, який би концентрував у собі стільки різноманітних символічних значень. Тут знайшли відображення орнаменти, пов'язані з образами добра, краси, захисту від усього злого на землі. У них - народна пам'ять про життєдайні сили Землі й Сонця.

Орнаментику українського вишивання досліджував М. Р. Селівачов у праці «Лексикон української орнаментики» (2005), а символи вишивки глибоко проаналізовані у роботі Є. М. та І.Є. Причепій «Вишивка Східного Поділля» (2009). Способи і техніки виконання основних швів знаходимо у праці Г. К. Цибульова, Г. Ф. Гаврилова «Ручне вишивання» (1982). К. Р. Сусак, Н. А. Стеф'юк подають українське народне вишивання, як навчально-практичну дисципліну у своєму однойменному навчальному посібнику (2006).

«Великим є той народ, який знає, береже свою історію, шанує її, примножує та передає нащадкам» [5, с. 4]. Таким епіграфом розпочали етнографічне дослідження - «Духовний скарб українського народу» (2012) автори ілюстрованого видання, майстрині Т. Угнівенко та О. Угнівенко. Тамара Угнівенко – засновниця музею «Українського костюма та української писанки» у селищі міського типу Немішаєве Київської області. Ця друкована робота є спробою узагальнити культуру всіх регіонів України, одягу, рушників та писанок, що відзначаються регіональними особливостями.

Кожен етнокультурний регіон України витворив власний тип народного вбрання та обрядового рушника, забезпечив успіх його елементів в усіх деталях. «Вишивка є цінним історико-художнім джерелом, що дає можливість глибоко усвідомити невичерпне багатство життєвих сил народу» [5, с. 5]. «Застосовуючи досить обмежену кількість мотивів, майстри, завдяки безмежній кількості варіантів, досягли безліч неповторних композиційних і образотворчих рішень. Водночас уся народна традиція вишивання рушників у Подільському регіоні непохитно тримається єдиного річища» [5, с. 69]. Автори праці узагальнюють і показують народний досвід у послідовності генетичного взаємозв'язку, техніки вишивання, історичних  особливостей орнаменту кожної області. Водночас авторами і митцями визначено спільні національні риси у контексті традиційної української вишивки. Це було спільне дослідження зі студентами вищих аграрних навчальних закладів України, які ретельно відстежували традиції вишинкарства свого району та області, а згодом представляли узагальнені відомості та зразки на розгляд комісії. У цьому проєкті взяли участь 118 колективів. 

Весільним вишиваним рушникам відведено у Музеї окремий розділ, який налічує близько 200 експонатів. 165 весільних рушників з усіх областей України розташовані в експозиції у формі вітряка. Наразі кращі колекції є експонатами музею в смт Немішаєве Бородянського району. Ініціатор створення музею Тамара Угнівенко підкреслює, що цінність музею та ілюстрованої книги полягає в долученні молодого покоління до історії культури, побуту, звичаїв, у примноженні величі та краси національної культури.

Вишивка є цінним історико-художнім джерелом, що дає можливість усвідомити невичерпне багатство життєвих сил народу. Для рушників Київщини характерний архаїчний геометричний орнамент, в переважній більшості червоного кольору, бо він, як і білий, є сильним та найбагатшим. Використовувалась також червоно-синя гама, як символ гарячого чоловічого та пасивного жіночого. Пізніше використовували чорний з додаванням жовтого кольору. Поєднання чорного, червоного і жовтого кольорів поширено на рушниках Київщини, що символізує Божественну мудрість. Вишивкам цього регіону властивий рослинно-геометричний орнамент зі стилізованими гронами винограду, цвітом хмелю. Широкого вжитку набула вишивка на рушниках «рожі», «хмелика», «дубового листя». «Тільки у весільному обряді використовували близько двадцяти різних рушників» [6]. 

Рушникам Черкащини притаманна вишивка - квітки лілеї, як символу дівочої чистоти, цноти та чарів. У християнстві лілея є атрибутом деяких святих – її пов'язують із цнотливістю Діви Марії. Часто окрім квіток неодмінною частиною орнаменту є листок і пуп'янок, що разом складають нерозривну композицію триєдності – зародження, розвиток та безперервність життя. У орнаменті лілію часто доповнює знак, що нагадує собою хрест. Цей знак має магічне значення, він благословляє пару на утворення сім'ї.

Рясно розквітають на рушниках та сорочках пишні троянди. Мотив "троянди" вважається не дуже давнім, а деякі дослідники твердять, що зображення цієї квітки було запозичене. Та насправді – це улюблена квітка українців, вона нагадує Сонце, її дбайливо плекали під вікнами і називали ружею. (6, с. 55). Для черкаських рушників характерною є також вишивка винограду, чорнобривців, калини.

Наукові дослідження, вивчення та аналіз українського вишиваного рушника ставлять його в ряд художніх витворів мистецтва всього світу, доводячи глибоке коріння вишиваного рушника, його архаїку та обов'язкову обрядову функцію в житті українського селянина. І хоча деякі висновки являються гіпотетичними, оскільки багато зразків давньої української вишивки втрачено, дослідники вперто продовжують трактувати українську вишивку, розкодовуючи її глибокі символи та значення в житті людей, великим культурним надбання українського народу.

Відрадно, що до збору та дослідження української народної вишивки долучаються все ширші кола майстринь вишивального мистецтва, які своїми власними потугами підіймають цілі пласти давнього народного промислу, пропагують його відтворювальні давні орнаменти та створюють нові за правилами традиційної культури. Це є переконливим свідченням того, що методологічні засади українського вишивкарства подібні до стовпів, що тримають основу, до якої добудовується цілий новий комплекс будівлі українського народного мистецтва.

Вишивкарство, як різновид декоративно-прикладного мистецтва, завжди був захопливим феноменом, який має властивість розвиватися, відточуючи все нові грані української вишивки, здатної збуджувати дух, надихати на творчість, робити народ безсмертним у витворах своїх.

                                                           © Галина Бухта

Використана література і джерела:

1. Андрушко Л. Сакральний образ українського рушника. Вісник Львівського університету. Львів, 2013. 131–139

2.Китова С. Полотняний літопис України (семантика орнаменту українського рушника). вид. 2-ге. Черкаси: Брама.- 2003. 224 с.

3. Музей вишиваних рушників Івана Гончара:[Електронний ресурс]. Рушники | Музей Івана Гончара (honchar.org.ua)

4. Причепій Є., Причепій Т. Вишивка Східного Поділля. К.: Родовід, 2007. 344 с.

5. Угнівенко Т.М., Угнівенко О.І. Духовний скарб українського народу: Етнографія, культура, мистецтво. К.: Богуславкнига, 2012.  208 с.

6. Українська культура. Історія і сучасність. Львів: Світ, 1994. 286 с.

7. Хай стелиться дорога рушниками: Люба моя Україна. Свята традиції, звичаї, прикмети та повір'я українського народу. – Донецьк, 2009. 236

8. Флорова К. Фольклорна пам'ять як генофонд національно-образної свідомості. Фольклор у духовному житті українського народу. Львів, 1994

9. Цибульова Т. К. Ручне вишивання. К. 1982 .123

10. Чумарна М. І. Вишивання долі. Львів: Апріорі, 2015. 87.